Традиції

Дерево Роду у вишивці

Дерево Роду досить часто плутають із Деревом Всесвіту, вважаючи, що вони несуть однакове смислове навантаження. Тому потрібно чітко розмежувати ці поняття.

Дерево Всесвіту символізує Бога Рода, в якому об’єднані усі Боги – це небесний, божественний Рід.

Дерево Роду символізує гілочку із Дерева Всесвіту, пересаджену на землю – це земний, людський рід, в якому об’єднанні пращурі з їх нащадками, нині живущими та ще не народженими.

Дерево Всесвіту вічне, Дерево Роду, як і людина, підвладне земним силам, воно може зламатися, засохнути, його життєві сили може висотати рослина – паразит. Тому, вишиваючи Дерево Роду жінка строго дотримувалася віками вироблених канонів, вірячи, що вони допоможуть захистити її рідних від лиха.

Виростало Дерево Роду із горщика – вазона, звідси походить ще одна назва візерунка – Вазон. Горщик має бути стійким: від цього залежатиме чи стабільним буде життя родини чи буде зруйноване життєвими негараздами, тому в основі він широкий, а до верху звужується – це стилізований трикутник вершиною вгору – символ чоловічого початку, з якого починається рід.

З горщика піднімається стовбур, він має бути міцним, адже це символ міцності роду. На стовбурі не можна малювати ніяких деталей, вони виснажують дерево, а отже знесилюють рід.
Дерево Роду має п’ять гілок – це відгомін прадавнього вузликового письма, яким передавалася інформація про рід, його геральдику. Різноманітні конфігурації із п’ятидільних мотивів зустрічається в давніх гуцульських та подільських низинних узорах і складає основу багатьох геометричних орнаментів, наприклад конструкція з п’яти ромбів, яка має назву „геральдичний вузол”.

Нижні гілки схилені до низу, в світ Нави – це прадід та прабаба, які уже померли або ж готуються до переходу на інший світ. На цих квітках не малюють ягідок, зерняток та вусиків, що виступають символами продовження роду.
Інші три гілки символізують дідів, батьків та дітей. Вони тягнуться вгору, в деяких випадках ці гілочки ніби виростають одна з одної показуючи таким чином безперервну спадкоємність поколінь.

На верхніх гілочках доречно використати символіку продовження роду, так як саме дітям належить виконати свій священний обов’язок перед Родом, щоб душі пращурів , які знаходяться у наві, могли повернутися на білий світ у нащадках і продовжити свій шлях духовного розвитку.

Ці квіти можуть мати овальну форму із зернами в середині, символізуючи собою матку, що утримує. Їх не можна опускати голівками донизу, щоб не накликати викидня або безпліддя.http://www.svit.in.ua/forum/viewtopic.php?t=554

Родина – природній осередок найглибших

людських почуттів

Відомо, що сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів.

Деякі золоті перлини народної мудрості, в яких закодовано погляди попередніх поколінь поціновано значення сім’ї у житті суспільства:

“Яка вода, такий млин, який батько, такий син”;

“Який батько, такий син”;

“Який батько, такі й діти”;

“Які мамка й татко, таке й дитятко”;

“Який дід, такий його плід”;

“Дурна мати – дурні діти”;

“Якого породила ненька, такого й приймає земелька”;

“Живемо не батьками – помремо не людьми”.

В. Сухомлинський вважав, що найблагороднішою роботою кожної сім’ї ї творення людини. Характерною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим не зрівняне щастя. Адже, продовжуючи рід людський, батько й мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідоме це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за її майбутнє. Звертаючись до батьків В. Сухомлинський нагадував:

“Якщо ви хочете стати неповторною особистістю, якщо ви мрієте залишити після себе глибокий слід на землі – не обов’язково бути видатним письменником або вченим, творцем космічного корабля або відкривачем нового елементу періодичної системи. Ви можете утвердити себе в суспільстві, засяяти красивою зіркою неповторної індивідуальності, виховавши хороших дітей, хороших громадян, хороших трудівників, хорошого сина, хорошу дочку, хороших батьків для своїх дітей. Творення людини – найвище напруження всіх сил. Це і життєва мудрість, і майстерність, і мистецтво. Діти – не тільки і не стільки джерело радості.

Діти – це щастя, створене працею.”

Батьки і діти! Діти і батьки!

Нерозділиме і одвічне коло…

Б. Г. Олійник

Добрий дух рідного дому, тепло домашньої атмосфери, одруження з милою людиною – джерело щасливого життя, далі, успішного виховання дітей. Рідна домівка, рідне гніздо – так у народі називають батьківську хату, як особливе місце для людини, а тим більше для дитини.

“Важко виразити словами… - писав К. Д. Ушинський, - те особливе світле щось, що народжується в нашій душі, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда. До глибокої старості залишаються в нас якісь сердечні зв’язки з тією родиною, з якої ми вийшли”.

Про значення рідного дому в житті людини говорять:

“Скрізь добре, а вдома найкраще”;

“Удома й стіни допомагають”;

“Добре тому, хто в своєму дому”;

“Своя хата – своя правда, своя стріха – своя втіха”;

“Н пізно до свого дому й опівночі”;

“Свій дім не ворог: коли прийдеш – то прийме”.

Рідна домівка – це не тільки місце притулку, дах над головою, а й сімейне вогнище, місце захисту від життєвих незгод. Про це навіть свідчить народна масова рухлива гра для дітей “Гуси, гуси, додому!” “Вовки” – два, три гравці – ловлять інших учасників гри – “гусей”, які, щоб уникнути небезпеки, прагнуть швидко забігти “додому”. А “вдома” вже ніякий вовк не страшний. Тут уже ніхто не сміє тебе зачепити. До речі, спорудження “будинку”, як місця притулку й захисту є однією з найпоширеніших ігор у дітей.

Батьківську хату діти ніколи не забувають, вона вабить з далеких країн, адже, прийшовши до неї, неодмінно п’єш найцілющу, найсолодшу воду – живу воду з рідної криниці, щоб набратися сил, снаги.

Незгладний вплив батьківського дому на формування особистості створюється завдяки щирій материнській ласці і небагатослівній любові батька, домашньому теплу, піклуванню, затишку і захисту, сімейній злагоді.

Красивий той дім, де живе дружна і міцна сім’я, де панують любов, злагода та повага.

Щаслива та оселя, що повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть у дружньому родинному колі, у гурті своїх братів і сестер.

“Нащо клад, коли в сім’ї лад”, - кажуть в народі. І в цьому вислові закладено глибокий педагогічний зміст. Народна педагогіка надає першорядного значення виховному клімату сім’ї як основному чиннику у формуванні особистості.

Не раз можна почути: гарна та сім’я, де виростають гарні діти. Цим підкреслюється та особлива роль, яку відіграє у вихованні дітей загальний мікроклімат сімейного життя, його настрій, уклад, спрямованість. Лад у сім’ї веде до створення, як тепер прийнято казати, сприятливого педагогічного клімату, а отже, і до виховних успіхів. А це буває у такій сім’ї, де всі живуть цілеспрямованим життям згуртованого, здорового колективу, де всі люблять і поважають одне одного, де панує дух взаємодопомоги, тепла, щирої турботи, де побудована справжня сім’я.

У сім’ї, яка народжує дітей, закладає основні підвалини їх виховання і формування характерів, народна мудрість бачить свій головний педагогічний інструментарій.

Пошанне ставлення до рідні проповідують українські народні прислів’я і приказки:

“Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду”

“Свого доправляйся, роду не чужайся”

“Нема в світі, як родина”

“Свій хоч не заплаче, то скривиться, хоч не скривиться, то не висміє”

Жити на світі без зв’язків із родом і родинної підтримки важко: Як “нема роду – родиночки”, то “ні до чого притулитися”, “нікому порадоньки дати”. І навпаки:

В кого батько, в кого мати –

є з ким розмовляти;

В кого брати, в кого сестри –

Є з ким погуляти.

Особливо нестерпним є становище поза родом у чужому краї:

Соловейку маленький, в тебе голос тонесенький,

Защебечи ти мені, бо я в чужій стороні;

Бо я в чужій стороні, нема роду при мені,

А ні роду, ні родини, ні просвітлої години,

Ні отця, ні матусі, ні рідного брата.

Без зв’язку з ріднею, як і з рідною країною, людина безпорадна. Тому таким хвилюючим і щирим є звернення до родини:

Вербо ж ти моя, вербо,

Чого хиляєшся?

Чого цураєшся?

Ой роде ж мій, роде,

Не цурайся мене.

Роду нема переводу

Народні педагоги сумлінно трудяться над тим, щобо сформувати в молодого покоління знання і відчуття роду. У цьому незмінному прагненні закладений глибокий філософський і педагогічний зміст. Саме через відчуття роду і завдяки йому кожна людина приходить до світлого образу Батьківщини, до щирих, глибоких і чесних роздумів про найістотніший, найголовніший сенс людського життя. Слова рід, родина часто фігурють у народному спілкуванні: рід як ряд поколінь, що походять від одного предка, родина, як група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які жисуть разом. Ці слова прийшли до обігу в практику народного виховання здавна, ще зі староруських часів.

Народ створив багату лексику для позначення різних родинних стосунків. Завдяки цьому народна педагогіка має в своєму розпорядженні повний набір назв спорідненості та свояцтва. Родичі й свояки підтримують між собою дійові контакти. Вони часто зустрічаються і спілкуються, особливо якщо мешкають в одному місті чи селі, радяться, допомагають один одному, діляться радістю і горем. У народі здавна прийнято влаштовувати традиційні родинні свята, на які запрошують усіх родичів і свояків. Цікаво, що до всіх цих та інших взаємин між родичами і свояками активно залучаються не тільки дорослі, а й діти. Для дітей такі родинні взаємини є джерелом не тільки задоволення і втіхи, а й великої виховної сили.

У нашому народі, як і у всіх народів світу, здавна живе добра і благородна традиція: підтримувати теплі родинні взаємини, долати родинні незгоди. І все це робиться насамперед заради дітей, щоб виховати в них родинні почуття. Саме про це йдеться в українській народній пісні “Під білою березою”. Брат і сестра живуть в незгоді через посаг (братові батьки дали більше). Однак сестра все ж таки вирішила відвідати брата, заявивши:

Я не прийшла їсти, пити,

Але прийшла подивитись,

Щоби мене діти знали

Та й тіткою називали.

“З родини йде життя людини”, “Без сім’ї – нема щастя на землі” – твердять українські народні прислів’я і приказки. Такі самі твердження виражають афоризми й інших народів. “Сім’я – ключ до щастя”.

Народна мудрість про сім’ю немов перекликається з тими словами високої оцінки сім’ї, яку дали класики педагогіки А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський. А.С. Макаренко назвав сім’ю тим “природним первинним осередком, де реалізується краса людського життя, куди приходять відпочивати переможні сили людини, де ростуть і живуть діти – головна радість життя”.

“У сім’ї шліфуються найтонші грані людини – громадянина, людини – трудівника, людини – культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладаються коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди. Сім’я – це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави. На моральному здоров’ї сім’ї будується педагогічна мудрість школи”. Сім’я робить життя повнокровним. Сім’я дає щастя. Одиноку, без сім’ї людину називають “перекотиполем”. Життя такої людини беззмістовне, нецікаве, безперспективне. Воно нерідко порівнюється з безплідним деревом, щербатим горщиком:

Ой горе тому нежонатому,

Як тому горщику щербатому,

Що ще не кипить, та вже і збігає,

Куди не повернешся – щастя немає.

Людина, яка з якихось поважних причин залишилась без сім’ї, заслуговує глибокого співчуття. Якщо ж вона навмисне уникає обов’язків сім’янина, то її осудять. Недаремно вважають, що прожив на світі тільки той, хто побудував нову хату, викопав криницю, посадив дерево, створив міцну сім’ю і добре виховав дітей. Жити, за народними поглядами, означає творити людину, продовжувати себе в своїх дітях.

Народна педагогіка емпіричним шляхом прийшла до цілком матеріалістичних висновків про функцію сім’ї в суспільстві – відтворення людського роду і виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля. Основою сім’ї є шлюб. Шлюб – відповідальний і надзвичайно важливий та вирішальний крок у житті кожної людини (“Оженитися – не дощ переждати”, “Заміж вийти – не дощову годину пересидіти”). Шлюб береться на все життя (“Се не на рік, а на цілий вік”, “З ким вінчатися з тим і кінчатися”). Він накладає на людину нові серйозні обов’язки (“Заміж іти – треба знати, що нема ні вислуг, ні відставки”, “Не штука женитися, та треба журитися, треба ложки, треба миски, треба ночов і колиски”. А тому й одруження вимагає тверезої розсудливості (“Перш ніж одружитись, треба роздивись”).

Народна педагогіка застерігає від легковажності, негативно ставиться до непродуманих поспішних шлюбів. (“Козак оженився, неначе утопився”, “Поспішився – оженився і в біду зразу ввалився”, “Ступив у закон, як собака в цибулю”). Народну педагогіку можна назвати сумлінною будівницею, невтомною піклувальницею про сім’ю як виховну організацію. У ній усе ретельно й педагогічно передбачливо розраховано нате, щоб будувати дружну, здорову і міцну сім’ю, здатну мати дітей і правильно їх виховувати. Одружуватися треба тоді, коли настане для цього пора, щоб було ні зарано, ні запізно, але неодмінно в молодості (“Не кайся, рано вставши, змолоду женившись”).

І в цьому є значний життєво-педагогічний сенс. Якщо своєчасно одружишся, то встигнеш виховати дітей і допомогти їм, дочекаєшся онуків, а то й правнуків. Дозріти до шлюбу в загальноприйнятому розумінні означає певну здатність самому вже на хліб заробляти й матеріально утримувати сім’ю, бути готовим виконувати всі нелегкі сімейні обов’язки. Основою для шлюбу і створення сім’ї є не якась майнова чи інша вигода для когось, а щире взаємне кохання між подружжям (“Хоч в одній льолі, аби до любові”, “Не з багатством жить, а з людиною”). Справжнє кохання народ ставить значно вище від усякого багатства, срібла й золота.

У багатьох піснях народна педагогіка утверджує віру в неминучу перемогу кохання як основи родинного щасливого життя, а з ним і здорового виховного осередку. Коли побираються закохані, то й життєві труднощі здаються не такими вже й страшними, бо там, де згода в сімействі, найважче стає легким. Краса високих людських почуттів як основа справжньої сім’ї знайшла відображення в численних українських народних піснях про кохання. Про цементуючу силу кохання в сім’ї народ складав казки, оповідання і легенди.

Народна педагогіка застерігає від шлюбу з розрахунку, вчить совість на багатство не міняти. (“Женись на дочці, а не на тещі”). У ситуації ж вибору любові чи багатства перевага надається любові:

Не там щастя, не там доля, де багаті люди,

Хто злучиться із милою, тому гаразд буде.

Той, хто оженився заради багатства, дуже швидко розчаровується (“Є в неї воли, та корови, але немає з нею любої розмови”, “Де беруться не з любові, там щастя не буде”).

Свідчення прагнення одружитися з доброю людиною може бути звичай, поширений колись на Русі; парубкові, який приходив свататись до дівчини, пропонували стілець, на якому сиділа кішка. Якщо хлопець штовхне її роздратовано, значить він злий, поведеться лагідно – добрий.

Серед рис, які наречені хотіли б бачити одне в одному такі, наприклад, як правдивість і щирість, чесність і благородство, хазяйновитість, прагнення мати дітей і виховувати їх, рішучість і відважність у боротьбі за сімейне щастя. Саме на цьому грунті й постала карпатська легенда про шовкову косицю – шовкову квітку. Так гуцули називають дивний витвір природи, відомий як білотка альпійська, або едельвейс. Ніжна шовкова квітка росте на неприступних кам’яних урвищах. Тільки сміливець міг принести коханій дівчині цю квітку. Міг принести, а міг і загинути. Але той, хто, ризикуючи життям в ім’я любові, приніс квітку, той зможе захистити свою любов, той вартий любові. Розповідають, ніби так одружувалися колись гуцульські легені.

Одне з найвищих мірил людської гідності і порядності в народній педагогіці – честь людини. Тому й тим, хто одружується, хочеться мати супутника свого життя з чесного роду. У народній пісні “Ой вийду я за ворота” дівчина так і каже парубкові:

Пішов, гидкий, пішов, стидкий,

Поганого роду…

При одруженні не обходиться без авторитетного слова й порад батька й матері. Добре виховані діти, коли стають на рушник щастя, не забувають попрости благословення своїх батьків. Батьківське благословення знаменує собою майбутнє щастя молодої сім’ї. Мудра порада батьків сприймається з глибокою вдячністю.

- Люба порадонька з тобою мій батеньку,

Що ви мені порадили

І до вінонька випровадили.

Як бачимо, народна педагогіка народила й виплекала той ідеал наречених, до якого треба прагнути, який треба утверджувати в житті.

Істини, проголошені народною педагогікою, вічні. Вони ніколи не старіють. Інша річ, що у втіленні цих істин кожна історична доба може вносити певні корективи.

Загальновідомо, що атмосфера для нормального виховання дітей визначається насамперед нормальними взаєминами їхніх батьків як подружжя, чоловіка й жінки. “Весілля, - кажуть в народі, - відбувається два дні, а молодим жити спільно треба все життя”.

Розгляду взаємин чоловік – жінка народна педагогіка приділила дуже велику увагу. І не випадково. Подружня пара – це вісь сім’ї. Кохання двох – чоловіка й жінки веде до виникнення третього, нового життя. Тому народна педагогіка бере під розгляд шлюбні відносини насамперед заради блага дітей. У належних стосунках між чоловіком і жінкою бачить великий педагогічний сенс. Добрі подружні взаємини, по-перше, служать надійним фундаментом для створення міцної сім’ї із здоровим мікрокліматом. По-друге, вони допомагають сім’ї успішно розв’язати виховні проблеми. По-третє, є тим взірцем для молоді, який найуспішніше формує майбутніх чоловіків і жінок, тобто кує потенціальний резерв майбутніх подружніх пар для створення нових сімей. Адже загальновизнаним є той факт, що діти, одружившись, як правило, будують свої шлюбні взаємини значною мірою за прикладом своїх батьків.

Взаємне щире й світле подружнє кохання народжує велику любов до дітей, запалює в їхніх серцях добрі, чисті, сердечні почуття і чуйність. Ідеалом української народної педагогіки здавна стала така сім’я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка й жінки, на засадах взаємного кохання і поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей. Побудувати справжню сім’ю з добрим педагогічним мікрокліматом – це мистецтво жінки і чоловіка. Виконувати цю місію не просто, тому що вона багатогранна й кропітка.

Народна педагогіка висунула ідеали чоловіка й жінки. Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання і подружня вірність, гарне виховання дітей. Кохання і взаємоповага надають подружнім взаєминам оптимістичної тональності (“Як чоловік жінку любить, то й лиха жінка доброю буде”).

Народна педагогіка робить усе, щоб взаємини між чоловіком і жінкою, а отже, і педагогічна атмосфера для виховання дітей були найкращими. Побутує чимало педагогічних висловів, які спонукають до зміцнення шлюбного союзу, до сумлінного виконання батьківського обов’язку (“Як сорочка біла, то й жінка мила”, “Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця”, “Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу”, “Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина – мені жінку родила”). Звідси бачимо, що доля новоствореної сім’ї а отже і доля дітей, для народної педагогіки є найважливішою. Своїм ідеалом у родині народна педагогіка пропонує такі взаємини між подружжям, коли панують любов і злагода, піклування одне про одного і про дітей. Тоді в сім’ї створюється сприятлива атмосфера як для подружнього життя, так і для виховання дітей. Дітям подобається дружна сім’я. Їм хочеться жити в щасливій сім’ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками. (“Як батьки друженькі, то й діти чемненькі”).

Ті чоловік і жінка, які вміють творити велике, безцінне духовне багатство подружнього життя – взаємну повагу й любов, мають у своєму домі найсприятливіший для виховання дітей мікроклімат – незмінне кредо народної педагогіки.

Усе, що шкодить добрим взаєминам між чоловіком і жінкою та псує атмосферу сім’ї, народна педагогіка засуджує. Це стосується насамперед пияцтва, ледарства, образ, брехні і лицемірства, сварок, бійок і чвар, несправедливості й грубості, ревнощів, подружньої зради і статевої розпусти (“Не заглядай на чужих жінок, бо свою загубиш”, “Коли п’яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче”, “Пий пиво, та не лий, люби жінку та бий”). Украй негативно народна педагогіка ставиться до розлучення, яке особливо болюче травмує дітей. Вона вчить чоловіка шанувати жінку, а жінку – шанувати чоловіка. Перші жінки й чоловіки – найкращі. (“Жінка перша від бога, друга – від людей, а третя – від чорта”). А звідси й застереження: “Жінка – не рукавиця, мінять жінку не годиться”, “Драний кожух – не одежа, чужий чоловік – не надежа”).

Повноцінною сім’я стає лише тоді, коли в подружжя з’являються діти. Отже, справжній сенс спільного життя чоловіка і жінки – мати дітей.

Ідеал народної педагогіки – повна сім’я: чоловік, жінка, діти. Ця ідеальна гармонія повної сім’ї знайшла поетичне вираження у таких словах народної колядки:

Ясен місяць – пан господар,

Красне сонце – жона його,

Дрібні зірки – його дітки!

Великий дар природи – продовжити себе і повторити в своїх дітях. Про щастя мати дітей йдеться у цілому ряді українських прислів’їв та приказок, де діти порівнюються з ясними зірочками (“Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку”), з квітами (“Діти як рожеві квіти”). Якщо хтось комусь бажає добра, то насамперед спрямовує свої погляди до дітей: “Година вам щаслива! Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою”.

Думка ця червоною ниткою проходить і через педагогіку інших народів: “Без гілок – не дерево, без дітей – не сім’я”, “Де діти, там і радість”, “З дітьми багато клопоту та без них – і світ немилий”, “Діти – окраса дому”. Народ послідовно обстоює думку, що кожна сім’я повинна мати дітей. Побудувавши нову хату, молодий господар на новому обійсті саджає кущ калини як символ краси, достатку і радості, “щоб діти велися”, “щоб калина малих дітей колисала”.

Свідченням величезної любові до дітей є також та багатюща за змістом, духовним і емоційним вираженням родинна обрядовість, яку створив народ, пов’язану з народженням дитини, вибором кумів, першим купанням і постриганням тощо.

Діти зміцнюють сім’ю. Вони прикрашають життя і дарують радість, продовжують людський рід і несуть естафету від покоління до покоління. Діти – це опора сім’ї, це майбутні трудівники й захисники рідної землі. На спокійну старість може розраховувати лише той, хто має дітей. Коли на схилі літ бачиш онуків і правнуків перед собою, то вже не так страшно вмирати, бо знаєш, що в них продовжується життя. Народ дбає, щоб у родині була щира співдружність, заснована на взаєморозумінні між батьком і матір’ю, дружбі і повазі між старшими і молодшими, справжнього братства між дітьми. Узи побратимства в педагогіці вважаються непорушними. Вихованню саме цих рис у молодого покоління трудова сім’я приділяє значну увагу. Не випадково вислів “Любіться, як браття і сестри” став крилатим.

Народна педагогіка підтримує любов і гуманне ставлення до дітей. Дітей треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло і ласку. Дітям народ присвятив свої найкращі твори. Поза увагою не залишилась і доля позашлюбних дітей. До таких дітей, які не зазнали ласки батьків, народна педагогіка ставиться з глибоким співчуттям. Вона виступає категорично проти того, щоб ставити позашлюбній дитині у вину те, за що повинні відповідати батьки. “Не байстрюкові гріх, а батькові”, - кажуть у народі.

Вихованню дітей слід приділяти велику увагу. І тут місія батька і матері як вихователів дуже відповідальна. На батьків постійно спрямовані довірливі погляди дітей. І тому для дорослих є справою честі гідно виконувати свій виховний обов’язок. Дуже вагомими в педагогічному потенціалі сім’ї є взаємини між батьком і матір’ю, на плечі яких повністю лягає не тільки створення виховної атмосфери в домі, а й усієї системи сімейного виховання. Справедливо кажуть у народі, що дітей виховує вся сім’я, але долю виховання вирішують батьки.

Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної людини. “Виховує, звичайно, сім’я в цілому, - зазначав В. О. Сухомлинський, - її загальних дух, культура людських стосунків. Але хто творить це й дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості нема виховуючої сили сім’ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов’язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила йде від батьків у них – її коріння і джерело”. Про силу виховного впливу батьків красномовно говорять такі українські народні прислів’я і приказки: “Які мама й тато, таке й дитятко”, “Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина”, “Яка мама, - така сама”.

Народна педагогіка на почесний п’єдестал поставила як вихователів і батька і матір. За її справедливим твердженням, у сім’ї однаково важлива роль належить як батькові, так і матері. Слово батька для дитини має авторитетне значення (“Не послухаєш тата, послухаєш ката”).

Батько й мати в українців мають спільну назву – батьки, подекуди – родичі, рідні. Матері й батькові в народній педагогіці відводиться найвища, авторитарна роль. А в живому спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо й поважно. З їхніми образами пов’язується утвердження добра, правди й справедливості (“Тільки в світі правди, що рідний отець і мати”).

Діти на знак глибокої поваги за народною традицією звертаються до матері й батька через ввічливу форму Ви. Народ засуджує тих, хто не виконує своїх батьківських обов’язків. Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір’ю. Слова отець-мати, батько-мати належать до одного з найбільш характерних атрибутів українського фольклору.

Мати, мама, няня, ненька, матуся. Все найрідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина. Походить воно від дитячого лепету “ма-ма-ма”. Ідеал матері, яка виносить дитину під своїм серцем і приводить на світ, зігріває теплом, ласкою і палкою любов’ю, виховує в ній доброту і світлий розум, плекає чуйність і доброзичливість, широко втілений у українському фольклорі. Рідна мати – перший педагог, від якого розпочався родовід вихователів та й самого виховання, і її ніким замінити не можна ("“ема в світі цвіту цвітнішого, як маківочка, нема ж і роду ріднішого, як матіночка”, “На світі знайдеш усе, крім рідної матері”). Справжня мати нічого не пошкодує для своїх дітей. Вона ніколи не залишить дитину в біді, а тим більше не кине її напризволяще. Мати завжди зрозуміє дитину, завжди поспішить її на допомогу, не вагаючись віддасть останній шматок хліба, а за врятування дитини – навіть життя. Мати невтомно піклується про своїх дітей, навіть за таких нестерпних умов, “коли дітей тяжче годувати, ніж камінь глодати”. У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша в світі. (“Дитина плаче, а матері боляче”, “У дитини заболить пальчик, а в мами – серце”). Любов материнська найбільша, найсвітліша, найбезкорисливіша, безмежна. Яка б у матері дитина не була, вродлива чи не вродлива, здорова чи хвора, талановита чи безталанна, везуча чи невдаха, материнському серцю вона наймиліша (“Людям – як болото, а матері – як золото”). Мати готова зробити все, щоб її дитина була найкращою, найщасливішою.

Про безмежну материнську доброту, всепрощаючу любов і самопожертву складено легенди. “Коли в серці синовому загориться іскра, в тисячу разів менша від вогнища материнської любові, то й тоді ця іскра буде все життя людське горіти незгасимим полум’ям” – говорить старовинна українська мудрість. Сподвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках – святою. У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої любові до дітей не може бути повноцінного сімейного виховання. Світле благородство й велика любові матері до дітей формує її авторитет, а водночас і силу виховного впливу. Однак в любові до дітей треба мати почуття міри, ніколи не впадати в нерозумну, сліпу любов, яка спотворює виховання, калічить дитину. Не мають рації й ті батьки, які вважають любляче ставлення до дітей слабістю вихователя, а на перше місце ставлять суворість, покарання. Такий орієнтир батька чи матері відчужує дітей, робить їх відлюдкуватими, потайливими і навіть жорстокими.

Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до розпещеності, піклування – до потачок і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою до особистості дитини.

Народна педагогіка наголошує на великому значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Чим вищий авторитет батьків в очах дитини, тим сильніше вони впливають на формування її поведінки. Слова батька і матері стають для неї законом. Авторитет батьків визначається взаєминами між батьком і матір’ю, їхнім ставленням один до одного, вмінням користуватися батьківською владою і додержувати єдності у вимогах до дітей, громадським обличчям батьків, прагненнями, ставленням до дітей, усіх членів родини і до людей взагалі. Діти поважають батьків вимогливих і справедливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і витриманих. Дорослі повинні бути для дітей авторитетом у великому і малому.

Народна педагогіка вчить шанувати батька – матір: “Шти отця – матір, будеш довголітен на землі”. Про обов’язок дітей перед батьками йдеться в прислів’ях і приказках: “Як батька покинеш, то й сам загинеш”, “Шануй батька-неньку – буде тобі скрізь гладенько”. З цього приводу В.О. Сухомлинський писав: “Невдячний син… невдячна дочка…” – у скарбниці народної моралі, це, мабуть, найгостріше, найглибше осудження людських пороків… Трудовий народ нещадно засуджує синівську невдячність і підносить благородство синівської любові і відданості.”

Нехтувати своїми батьками, а тим більше кривдити їх ніхто не сміє (“Батькова та матчина молитва і з моря викидає, а прокльони в калюжі топлять”). Хто скривдить батька чи матір, братів, сестер чи дітей, того сумління грозитиме все його життя.

За добрими народними традиціями активними вихователями дитини в сім’ї поряд з батьками є також усі інші члени – бабуся, дідусь, сестри і брати. Поведінка кожного з них впливає на формування характеру дитини. Особливо вагомий вклад у виховання дітей вносять представники старшого покоління – бабуся і дідусь. У душах онуків вони на все життя залишають незгладимий слід. Хіба можна уявити дитинство, скажімо, без бабусиної чи дідусевої казки, і не тільки дитинство, а й отроцтво, юність.

Народна педагогіка застерігає від помилок у родинному вихованні, які виникають внаслідок нехтування батьками своїми виховними обов’язками, підміни справжнього виховання лише піклуванням про благополуччя дітей, відсутності єдиних виховних вимог, надмірної суворості чи потворного потурання всім примхам дитини.

Народження дитини несе велику радість для сім’ї. За народними уявленнями поява дитини на світ знаменується спалахом нової зірки, яка осяватиме її весь життєвий шлях.

Педагогічний приціл такої фантастичної гіперболи очевидний. Із символічного образу зірки випромінюється високий гуманізм нашого народу, навіюється романтичність події, пов’язаної із продовженням людського роду. Персоніфікована небесна зірка, як і синій птах, символізують щасливу долю людини. Вони відображені не лише в побутових уявленнях, а й оспівані в фольклорі та творчості письменників.

 __________________________________________________________________________

Родина — життєтворна клітина народу

Нещодавно в Туреччині, в регіоні Анталія, відбулась Міжнародна конференція «Родина як цінність у контексті релігії, традицій і сучасності», в якій узяли участь 600 представників із 53 країн. Масштабність цього заходу свідчить про надзвичайну важливість інституту родини для людства й для турецького суспільства зокрема. Конференцію організували Платформи «Діалог Євразії» й «Міжкультурний діалог» та Жіноча платформа. Водночас відбулося IX пленарне засідання Платформи «Діалог Євразії» – міжнародної громадської організації (зі штаб-квартирою в Стамбулі), діяльність якої спрямована на розвиток культурних, освітніх, гуманітарних зв’язків між народами Європи та Азії. На наступні два роки її головою обрали керівника українського представництва професора Володимира Сергійчука.

Своїми роздумами про непроминущі традиційні цінності української родини ділиться учасник конференції Олександер ШОКАЛО.

Родина – результат природно-духовної еволюції й одна з прадавніх форм єдності людей. Вчені дійшли висновку, що інститут родини виник ще до появи релігій. Релігії стали вторинними чинниками, підтримуючи полігамію або моногамію. Взагалі первинними сутностями є духовний світогляд і осягнуті в особистому духовному досвіді сакральні знання, які визначають спосіб життя людини й суспільства в системі культури. А релігійні культи насаджують паразитарні антисистеми для маніпулювання масовою свідомістю етнокультурних спільнот.

http://www.vsim.org/2011/rodyna-zhyttetvorna-klityna-narodu/